Ситуація в Україні, де війна зруйнувала не лише міста та інфраструктуру, а й звичні відчуття безпеки, стає всесильнішою. Незважаючи на обіцянки політиків, які подекуди з’являються, українці, що втратили все, відмовляються вірити у швидке вирішення конфлікту. Їхні історії – це збірник тих самих страхів і розчарувань, які накопичилися роками, і які не здатні заспокоїти.
Ситуація, що склалася навколо пропозицій Дональда Трампа щодо припинення війни, лише підтверджує це відчуття. Після семи місяців заявляючих про намір завершити конфлікт, українці, які втратили дім, побоюються, що це черговий політичний маневр, який не має жодного зв’язку з їхнім повсякденним життям. Їм вже не обіцянки, а реальність – руїни, розбиті дошким та безліч людей, що розлучені з домом.
Історії, як у випадку Олени та Родіона Лебедєвих, які залишились в селищі Опитне, коли більшість їхніх сусідів виїхали, або Мирослави Гриник, котра дитинство провела в Авдіївці під гучним обстрілами, або Ольги, матері Мирослави, яка врятувала своїх дітей від війни, підкреслюють цю реальність. Вони не вірять у швидке вирішення, бо вже одного разу світ про них забув. Їхні історії – це збірник тих самих страхів, розчарувань та безліч людей, що втратили все.
Останні пропозиції Дональда Трампа – 10 днів на досягнення мирного припинення війни, стали для українців лише ще одним нагадуванням про те, що їм не почують, не зрозуміють та не допоможуть. Військові експерти та колишні співробітники СБУ, наприклад, Іван Ступак, зазначають, що росія не припинить війну навіть після закінчення терміну ультиматуму.
Історії людей, що втратили дім, – це не просто трагедія окремих родин, а символ більшої проблеми. Це нагадування про те, що мир не просто так дається, а вимагає реальних зусиль, розуміння та щирого бажання від усіх сторін конфлікту. Саме це українці, що пережили війну, зараз потребують найбільше.
About the Author
